Дружба та байдужість: роздуми про українські традиції

 

Книга “Українські традиції та звичаї” 2015 року видання цікава для усіх, хто хоче дізнатися більше про світ українських традицій та культури. А кількість охочих нині все більшає. Отак війна розкриває любов та жагу до пізнання свого коріння.

А пізнати реально є що. Ось, наприклад, я відкрила себе декілька цікавенних фактів з минулого нашої спадщини, що пояснюють для мене сьогодення. Далі про них і напишу. 

 

 

 

 

 

Спочатку дружимо, потім любимось 

 

"Недарма юнак і дівчина до шлюбу дружили між собою, на весіллі їх супроводжували дружби й дружки, а шлюб називався одруженням". (уривок з книги “Українські традиції та звичаї”, 2015 р.)

 

Отак от, друзі. А тепер згадаємо, як у російському побуті визначається одруження: “выходить замуж/жениться”. Тобто в тій культурі, виходячи з назв, чоловік бере собі жінку, а жінка стає за чоловіком. Для мене - це яскрава запрограмована культурна парадигма патріархату та верховенства, домінування маскулінності у російській родині.

А тепер глянемо на українське подружжя. Знов таки, дивіться, “подружжя, одруження, одружуватись” - відсилання до друзів. Тобто двоє офіційно підтверджують свою дружбу на все життя (чи скільки вийде) та партнерство. А партнери - це рівноправні сторони. Ніякого домінування. Звісно, побут був розподілений на зони відповідальності, за якими щось міг робити тільки чоловік, іншими керувала жінка, другі - взаємно.

Погодьтесь, що подібні назви наносять свій відбиток на побудову взаємовідносин. Я вважаю, що такі традиції демонструють повагу ще стародавнього українця до свободи та життя іншої людини, прагнення будувати дружні відносини та оточувати себе друзями.

Фейк: “моя хата скраю - нічого не знаю”

 

" "Моя хата скраю" — цей сумнівний принцип у громадському житті допомагав дуже рідко. Ставши одноосібними володарями певних ділянок, селяни все одно прагнули допомагати один одному як члени однієї родини. Люди продовжували гуртом виконувати найважчі роботи. Одним із найпоширеніших звичаїв, що тримався дуже довго, була толока. Суть її полягала в наданні безкоштовної допомоги односельцям за пригощання (господар пригощав усіх, хто допомагав). Толокою виконували найважчі роботи в полі — орання, сівба, жнива, — а також господарські справи — будування хати, копання криниці та інше". (уривок з книги “Українські традиції та звичаї”, 2015 р.)

 

Особисто я, виросла з думкою (бо мені всі, хто можна, її повторювали), що в нашому українському менталітеті закладено принцип байдужості, відособлення, такий собі егоїстичний індивідуалізм, або коротко “моя хата скраю - нічого не знаю”. Усвідомлення того, що це неправда до мене прийшло лише декілька років тому. Але описані давні традиції існування української громади лише доводять безглуздість такого уявлення про наш корінний світогляд.

Так, в кожному суспільстві, кожного народу, знайдуться такі люди, що заради власної вигоди наплюють на все. Але ж це не привід узагальнювати?

Моя особиста думка, що даний стереотип з’явився з легкої руки радянської, а потім і російської пропаганди. Бо ж їм вигідно плекати зрадників та донощиків. Лишень згадаємо часи розкуркулення, коли ці персони вказували угрупованням, де є заможні сім’ї, що мають бути перевірені.

І як прикро, що ці зерна пропаганди за всі роки терору та репресій, проросли в сталі уявлення про цілу нації волелюбних українців, які ніколи не залишали один одного в біді, і покладали життя заради правди.

 

Загальні враження від книги

“Українські традиції та звичаї” — є невеликою за об’ємом книгою, яка легко та цікаво знайомить з яскравими проявами давнього традиційного життя українців. Ця книга, як на мене, є стартом до розпалення власного інтересу до пізнання нашої спадщини. Вона може бути першою, але точно не останньою. Дуже раджу до читання.

І залишаю посилання, де можна її недорого придбати.