Нові українські реалії свята 8 Березня

 

Нині в Україні вже більше року триває повномасштабне вторгнення росії, вбивства українських військових та мирного населення, знищення українських міст, руйнація життів, дитинства дітей та повноцінний геноцид українського народу зі сторони російських солдат, російської влади та кожного громадянина тієї жалюгідної країни.

Чи можна було без такого вступу? Ні. Бо кожен читач (якщо він не з України), має розуміти, хоча б поверхнево клімат існування та виживання громадян України сьогодні.

Тому виходячи з історичного контексту нашого буття та сьогодення, природно, що більшість громади вирішує відректися від усього російського та російськомовного. Туди ж ми кидає усе притрушене радянщиною.

Я не просто так написала більшість, бо все ж залишаються ті, хто буде виправдовувати свої перегляди, прослуховування чогось російського, або триматися за якісь примарні спогади дитинства чи молодості, коли “життя було щасливе”.  

Через це розмови про відміну свята 8 березня також для мене не стали дивними чи неочікуваними. Бо ж ну, дуже хочеться вимити підлогу після нечепур, що прийшли до твоєї хати, наслідили брудними черевиками та ще й сказали, як має виглядати твоя кімната і що її ти маєш переробити.

Ну, отака метафора народилась.

А що з цим святом не так?

Поки скасування свята існує на рівні обговорень, які ініціювали деякі громадські організації та лідери думок. І скоріше за все святкування залишиться, але, я вважаю, до нього слід змінити своє відношення і згадати головний його сенс — боротьба за права жінок, за гендерну рівність і дискримінацію.

А в якому вигляді 8 березня дійшло до наших днів? Святом весни, жіночої краси та ніжності. Завдяки кому? радянському союзу.

Сприйняття 8 березня як свята «‎ніжності та краси»‎ бере витоки з СРСР. У 20-х роках минулого століття цей наратив поширився на країни так званого соцтабору, він відповідав ідеології радянського режиму....

Бо не вигідно було, щоб жінки аж занадто думали про свої права та мали якісь там амбіції. Хай, знає своє місце, займається сім’єю та отримує свій тюльпанчик один раз на рік (ну, ще на день народження, можливо).

Давайте не забувати, що рішенням ООН від 1977 року 8 березня носить назву Міжнародний день боротьби за права жінок і міжнародний мир.

Бо, дівчатка любі, кожен раз, коли ви згадуєте про такі буденні речі, як шлюб (його розірвання), освіта, виборче право, можливість оскаржити щось в суді, можливість працювати там, де ви бажаєте — пам’ятайте, що всього цього не було би без жінок (найперше — суфражисток), які боролися за наші з вами права.

Що важливо зараз?

На мою думку, важливо 8 березня говорити, згадувати, читати, дивитись, дізнаватись про діячок, що відкрито виступали за надання жінці голосу та можливості мати такі ж права, як чоловік. Треба проводити лекції, марші єдності та рівності, голосно оголошувати про сучасні проблеми. 

І дивлячись на наше життя зараз, звісно, не забувати про історії саме українських лідерок-феміністок: Леся Українка, Мілена Рудницька, Марія Вілінська (Марко Вовчок), Зінаїда Мірна, Олена Левчанівська.

Відверто кажучи, до цього року я й сама перебувала у бульбі “ніжної лухти” і не думала про історичний контекст цього свята, але все може та має змінюватися. Свідомість та воля до дій — рушії душі та моралі.

Додаю матеріали “на почитати щодо даної теми”:

• 8 березня чи 25 лютого: науковиця пояснила тонкощі у зміні свята жінок в Україні
• Чи має 8 березня залишитись святом в Україні та яким саме: розповідає правозахисниця 
• 5 жінок, які боролися за національні права України
• Суфражистки: жінки, які подарували нам голос, роботу і право на розлучення